Путін 2.0: провал кольорової революції, інавгурація, Україна

25.05 в 22:24:41|Автор:Артём Бузила
0

Одна з головних інтриг світової політики останнього часу - протистояння Володимира Путіна і розсердженого «креативного класу» російських мегаполісів, закінчилася дуже прозаїчно. Після досить скромного, в порівнянні з попередньою каденцією, результату на думських виборах у грудні, а також несподіваного сплеску протестних настроїв, партія «Єдина Росія» та її лідер, здавалося, втратять політичну монополію. Але вибори президента 4 березня раптом стали для Путіна тріумфом - 63 відсотки голосів, загальне визнання результатів президентської кампанії Заходом, і, нарешті, розкішна інавгурація 7 травня.

Причин, чому кандидат, який мав до початку масових акцій протесту рейтинг на десяток відсотків менше, раптом перемагає так упевнено, безумовно, набереться багато. При цьому необхідно відзначити й нерозривний зв'язок подій грудня 2011 - березня 2012 із уже минулими кольоровими революціями на посткомуністичному просторі. Без порівняння з іншими революціями або їхніми спробами (а події в Росії, без сумнівів, були саме спробою революції), істинних причин того, що сталося в Москві та інших російських містах, не зрозуміти. Особливо це зрозуміло тим, хто спостерігав за розвитком московської політичної драми з України - країни, навченої гірким досвідом подібного експерименту.

Кольорові революції в історії

Насправді, кольорові революції та їхні спроби прокотилися майже в кожній державі колишнього Радянського Союзу і не тільки. Старт був даний в Югославії у 1999 році - ця країна не входила до СРСР або Варшавського блоку, проте після падіння комуністичного режиму розвивалася за схожим з пострадянськими країнами сценарієм. Правління Слободана Мілошевича було досить жорстким, однозначно антизахідним, орієнтованим на патріотизм, ідею державності і особливий шлях Югославії. Популярність Мілошевича була досить високою, проте позиції беззмінного лідера оновленої Югославії були підірвані тривалою балканською війною і бомбардуваннями НАТО. Незабаром Мілошевич зрікся влади в результаті масштабних і далеко не мирних акцій протесту у Белграді після президентських виборів 1999 року, де лібералу Коштуніці, опоненту Мілошевича, не вдалося отримати переконливу перемогу в першому турі.

Далі кольорова революція торжествувала в Грузії, Україні, Киргизії, нарешті, в Молдові - про них пострадянські громадяни інформовані набагато ширше. Сигналом для початку масових акцій протесту, як і в югославському прикладі, ставали вибори - парламентські або президентські, де перемогу святкували представники влади. До речі, грузинська і українська революція в даному випадку виглядали показовим прикладом, оскільки пройшли абсолютно безкровно, а ось молдаванам і киргизстанцям у цьому сенсі пощастило менше: там були не лише поранені, але й убиті.

Вищесказане може навести на думку, що всі подібного роду масові акції протесту в результаті так чи інакше завершуються перемогою протестуючих. Отже, «вогонь» кольорових революцій зупинити неможливо. Це далеко не так: історія знає і невдалі спроби жителів екс-СРСР повалити владу мітингами і протестами, а не за допомогою виборів. Першим прикладом у 2006 році виступила Білорусія - одвічна проблема «світової демократичної громадськості» і справжній політичний феномен Європи. Для скидання Лукашенка тут було готове все - підібраний ідеальний проєвропейський кандидат Мілінкевич, неурядові молодіжні структури на щиро подаровані гранти масово вербували кадри для безстрокових протестів, майбутні вибори заздалегідь були оголошені нелегітимними. Проте перемога ультрапопулярного Лукашенка виявилася настільки переконливою, а відраза простих білорусів до опозиції - високою, що вуличні протести вичерпалися, не встигнувши толком і початися.

Втім, спробу повалити владу незаконним способом білоруська опозиція повторила за чотири роки - в грудні 2010 року. На чесну перемогу шансів у супротивників Лукашенка було ще менше - цього разу число опозиційних кандидатів наближалося до десятки, а рейтинг Лукашенка як і раніше залишався недосяжно високим у зв'язку з покращенням соціально-економічної ситуації. До того ж, міф про благо змін, які несе з собою кольорова революція, на прикладі України, Молдавії і інших країн вже давно розвіявся. Протистояння влади й опозиції цього разу закінчилося силовим варіантом - спецназу довелося піти на розгін демонстрантів, як тільки ті спробували розгромити урядові будівлі. При цьому покарання отримали не лише пересічні протестуючі, але й більшість кандидатів у президенти - за підбурювання до державного заколоту.

Ще одним прикладом невдалої спроби опозиції повалити законний уряд була Вірменія. На президентських виборах 2008 року переконливу перемогу отримав кандидат влади Серж Саркісян, тоді як невдоволені прибічники опозиціонера Левона Тер-Петросяна спробували також розв'язати «проблему» силовими методами. Уряду довелося ввести надзвичайний стан, а в ході зіткнень з правоохоронцями загинули близько 10 і було поранено майже 200 осіб. При цьому у черговий раз здивувала реакція країн Заходу - незважаючи на фактично силовий розгін опозиціонерів, Вірменію за це особливо не критикували, тоді як для Білорусії втихомирення біснуючого натовпу, де ніхто не загинув і серйозно не постраждав, вилилося в міжнародну ізоляцію.

Кольорова революція і Росія

Якщо провести паралелі снігової революції в Росії, як її встигли прозвати численні експерти, з вищеописаними аналогіями, то виникає цілий ряд відмінностей. Які в результаті, мабуть, і стали головними причинами того, що Володимир Путін повернувся у президентське крісло, а російська політична система уникнула серйозних катаклізмів.

По-перше, у протестуючих був відсутній однозначний лідер - він не лише не брав участі у виборах, але й навіть не був представлений на майданах. У результаті антипутіністи не могли дати відповіді на первинне питання «якщо не Путін, то хто», що здорово дискредитувало опозиціонерів і в очах Заходу, і в очах власного народу. Крім того, для росіян протести були дискредитовані також і складом тих, хто на це саме лідерське місце претендував - ступінь неприйняття, наприклад, того ж Нємцова, Касьянова, Рижкова виявилася настільки високою, що викликала невдоволення навіть у самих присутніх на протестних мітингах, не кажучи вже про простих громадян Росії.

Другою причиною, звичайно, можна назвати фігуру самого Володимира Путіна. Ані Мілошевич, ані Шеварднадзе, ані Воронін з Акаєвим не могли похвалитися такою високою популярністю, про них не вигадували комікси і не співали пісні «Такого як...». Путін виявився фігурою абсолютно іншого калібру - принаймні, багато прибічників серйозно вважають його великим реформатором, новим Петром I і ледве не російським месією, чого вже точно не скажеш про повалених в ході кольорових революцій лідерів інших держав.

По-третє, сюди ж можна віднести і відсутність розвиненої мережі неурядових, спонсорованих Заходом організацій, таких собі бойових загонів опозиції, що переважно складаються з молоді. Ні, звичайно, не можна сказати, що такі були відсутні зовсім, але російська «Оборона» і «Голос» в жодне порівняння не йдуть з «Отпором», «Порою» або «Кмарою». В той же час владі було чим відповісти в цьому напрямі: лоялістські рухи «Наші», «Росія Молода», «Загальноросійський народний фронт» зуміли кілька разів відповісти опозиції досить масштабними акціями на підтримку Путіна - наприклад, на тій же Уклінній горі, що зібрала, за різними оцінками, близько 150 тисяч прибічників.

До причин провалу революції можна віднести і відсутність зовнішньополітичного посилання, обов'язкового, в принципі, для кольорової революції. Протести в Грузії, Україні, Молдові проходили однозначно під проєвропейськими, антиросійськими гаслами, обіцянками про національне відродження і швидкий вступ у сім'ю європейських народів. Але російським опозиціонерам годувати протестуючих в цьому напрямі було нічим: прибічників європейської інтеграції Росії навіть серед лібералів не так вже й багато, тоді як мрія відновити ліберальну російську імперію досі жива в серцях багатьох опозиціонерів. До того ж, на протестних майданах в масовому порядку були присутніми сталіністи та націоналісти, які орієнтуються на набагато більш ізоляціоністську і антизахідну політику, ніж Путін.

Звідси ж витікає ще одна важлива причина провалу кольорового перевороту - відсутність політичної монолітності в рядах протестуючих. Грузини, молдавани, білоруси, українці у своїх протестах орієнтувалися на політиків ліберального і націонал-демократичного табору - ані в Києві, ані в Кишиневі, ані в інших столицях ліберальні демократи не стояли поряд із сталіністами. На майданах Москви ж вийшов небувалий для політики коктейль із світської лібералки Собчак, пацифіста і антидержавника Яшина, більшовика Удальцова і націонал-шовініста Крилова. І на тлі більшості з вищеперелічених Путін виглядав набагато більшим демократом і прибічником прав людини.

Путін і Україна

Якщо говорити про те, як повернення Володимира Путіна відобразиться на україно-російських відносинах, то думки тут розходяться залежно від зовнішньополітичних орієнтирів. Для українських націоналістів і прибічників інтеграції в Європу Путін однозначно гірше за Медведєва: саме Путін обкреслив плани щодо створення Євразійського Союзу, при цьому неодноразово запрошуючи в майбутнє об'єднання і Україну. Надій на лібералізацію поглядів російського президента, який вступив на посаду, ніхто не має: навіть у своєму інавгураційному посланні Путін заявив про намір зробити Росію центром євразійської інтеграції.

В той же час для українських прибічників пострадянської інтеграції фігура Володимира Путіна виглядає однозначно прийнятнішою за Дмитра Медведєва. У реалізації євразійського проекту Путін бачить свою нову місію на посту керівника російської держави, і цей проект для нього, безумовно, виглядатиме неповноцінним без України. В той же час Путін прекрасно розуміє, що без лобіювання цього питання в самій Україні, одними лише заявами з московських кабінетів, успіху на цьому терені не доб'єшся. Тому, з одного боку, необхідно чекати посилення тиску на офіційну владу України в інтеграційних питаннях, з іншого боку - спроб загравати з проєвразійськи налаштованим населенням України, а також проросійськими політичними силами. Не виключено навіть, що за Путіна варто чекати деякого зростання подібних поглядів: фігура російського президента в Україні дуже популярна, за низкою соціологічних опитувань він випереджає будь-якого вітчизняного політика, тобто, ступінь проросійських настроїв безпосередньо залежить від того, хто на даний момент сидить у Кремлі.

Втім, питання доцільності євразійської інтеграції врешті-решт все одно належить вирішувати українцям, українському народу і керівництву, а не росіянам. Чим сильніше і принциповіше українці захищатимуть свій зовнішньополітичний, геополітичний, цивілізаційний вибір, тим швидше Україна стане повноправним членом і ініціатором нового пострадянського об'єднання. Путін для цього, звичайно, не завадить. У тому числі, й власного розливу, вітчизняний. Адже ми ж нічим не гірші за росіян!

Джерело - http://naspravdi.com.ua/


Другие записи автора

Если звёзды не зажигают, значит, это кому-то нужно
23.06 в 08:25:00|
0

Прибалтика боится российской пропаганды
17.06 в 14:42:04|
0

Альянс за «равенство шансов»
04.06 в 15:43:59|
0

Внимание! Обнаружив ошибку или неточность в тексте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter. Далее следуйте инструкциям. Редакция сайта заранее благодарит всех бдительных читателей!

Новости Одессы

Интервью

Престижный диплом и гарантированное трудоустройство: почему абитуриенты выбирают социально-правовой факультет Национального университета «Одесская юридическая академия»

Выбор учебного заведения – задача не менее ответственная, чем выбор самой профессии. Но не менее важно выбрать факультет и определиться с будущей специальностью, которая соответствует всем чаяниям и требованиям абитуриента.

11.02 в 14:31:00|Общество
1 0
Все интервью